Ніч яка місячна, зоряна, ясная!
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай.
Сядемо вкупочці тут під калиною —
I над панами я пан!
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
Стелеться полем туман.
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить:
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить.
Небо незміряне, всипане зорями, —
Що то за божа краса!
Перлами ясними ген під тополями
Грає краплиста роса.
Ти не лякайся, що ніженьки босії
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
Тепло — ні вітру, ні хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке, як жар.
Ти не лякайся, що можуть підслухати
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала, —
Ані шелесне в гаю.
Сплять вороги твої, знуджені працею, —
Нас не сполоха їх сміх.
Чи ж нам, окраденим долею нашею,
Й хвиля кохання — за гріх?
