Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі...
Повій, вітре, опівночі.
Між горами там долина,
В тій долині є хатина,
В тій хатині – дівчинонька,
Дівчинонька-голубонька.
Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця,
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівка мила.
Повій, вітре, тишком-нишком
Над рум’яним, білим личком,
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила, – подивися.
Чи спить мила, чи збудилась,
Спитай її, з ким любилась,
З ким любилась і кохалась
І любити присягалась.
Як заб’ється їй серденько,
Як зітхне вона тяженько,
Як заплачуть карі очі, –
Вертай, вітре, опівночі!
А якщо мене забула
І другого пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України!..
Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє,
Вітер віє, завиває,
З України не вертає.
