Ніч яка місячна, зоряна ясная, видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупочці тут під калиною, i над панами я пан!
Глянь, моя рибонько, срібною хвилею стелиться в полі туман.
Гай чарівний, ніби променем всипаний, чи загадався, чи спить?
Ген на стрункій та високій осичині листя пестливо тремтить.
Небо глибоке засіяне зорями, що то за божа краса!
Перлами ясними попід тополями грає краплиста роса.
Ти не лякайся, що ніженьки білії вмочеш в холодну росу;
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки сам на руках однесу.
Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько, тепло - ні вітру, ні хмар...
Я пригорну тебе до свого серденька, а воно палке, мов жар.
