Ніч яка місячна, зоряна, ясная!
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай.
Сядемо вкупочці тут під калиною -
І над панами я пан!
Глянь, моя рибонько, - срібною хвилею
Стелеться полем туман.
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить:
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить.
Небо незміряне, всипане зорями, -
Що то за божа краса!
Перлами ясними ген під тополями
Грає краплиста роса.
Ти не лякайся, що ніженьки босі
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
Тепло - ні вітру, ні хмар:
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке, як жар.
Ти не лякайся, що можуть підслухати
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала, -
Ані шелесне в гаю.
Сплять вороги твої, знуджені працею, -
Нас не сполоха їх сміх.
Чи ж нам, окраденим долею нашею,
Й хвиля кохання - за гріх?
