Десь на набережній в Мукачеві, там де душу виймає сакура
Влаштував би собі побачення із собою з вісімдесятих я
І спитав би у себе хлопчика, що побачив мене дорослого
Чи хотів би він стати голосом покоління тих, кому болить?
Тих, хто не мовчить
Я не хочу ніколи існувати без імені
Я не хочу ніколи засинати у камені
Я нікому не буду віддавати ім’я своє
Тим ким я був, тим я і є.
Тим ким я був…
Десь у Львові на Драгоманова в паралельному з нами просторі
Побалакав би під каштанами із собою із дев’яностих я
І спитав би у того підлітка шо на мене спідлоба дивиться
Чи хотів би він стати дзеркалом покоління тих, кому болить?
Тих, хто не мовчить
Я не хочу ніколи існувати без імені
Я не хочу ніколи засинати у камені
Я нікому не буду віддавати ім’я своє
Тим ким я був, тим я і є.
Тим ким я був…
Десь у скверику на Подолі я, видно здалека сяйво місячне
Сів би випити під магнолію із собою десь із двохтисячних
І спитав би себе натхненного, що не дуже уважно слухає,
Чи хотів би він стати пам’яттю покоління тих, кому болить?
Тих, хто не мовчить
Я не хочу ніколи існувати без імені
Я не хочу ніколи засинати у камені
Я нікому не буду віддавати ім’я своє
Тим ким я був, тим я і є.
Тим ким я був, тим я і є.
Покоління тих, кому болить
Тих, хто не мовчить
Ми не хочем ніколи існувати без імені
Ми не хочем ніколи засинати у камені
Ми нікому не будем віддавати ім’я своє
Ті ким були, ті ми і є.
Ті ким були, тими і є.
Ті ким були, ті ми і є.
Ті ким були, тими і є.
